***

«Я втомилася почуватися винною, – кажеш ти.
– У вас війна, а я живу у Швейцарії.
Ну, ти ж розумієш?»

Різдвяний ямарок десь у центрі Європи.
Ми лущимо смажені каштани, на пальці хукаємо.
Ніжний час Адвенту.
Хтось тоненько співає ‘Hallelujah’,
хтось чикрижить омелу на порційні гілки,
а декотрі смакують ковбаски.

«Але справді!»
– червонієш ти аж до корінців волосся,
так, ніби вечірнє сонце залило іржавим теплом
сутінковий ліс.

Моя мила ровесниця, ледь знайома.
Така сама, зовсім інша.
Упродовж кількох днів поетичного фестивалю
ми тчемо разом високі матерії, розмотуємо клубки слів,
шукаємо з лабіринту наших питань вихід,
якого нема.

“Знаєш, ми тут в усьому винні, усім винні,
– продовжуєш ти
вже і дійсно втомлено.
– Входячи в дім, не забудь зняти шапку,
помити руки, перепросити за колоніальне минуле
або чужу війну… Вибач».

Ти кажеш – вибач, і я кажу – вибач.

Слон у посудній крамничці,
солдафон на брейгелівському карнавалі,
я також втомилася почуватися винною.

Але сонце світить, і ми йдемо між людей,
і глювайн небезпечно підстрибує в наших стаканчиках,
вихлюпується червоним та липким.

Ми не знаємо,
що кілька днів потому
нові бомбардування в Алеппо, теракти у Стамбулі
та в Берліні, на різдвяному ярмарку,
заберуть десятки життів.

Ти скажеш – о боже мій, і я скажу – о боже мій,
читаючи новини з монітора.

Лінія фронту завжди ближча, ніж здається.
Але ні, ми з тобою в цьому не винні.
Ну, ти ж розумієш?

* * *

You say, “I am tired of feeling guilty,
You have a war going on, but I live in Switzerland.
Don’t you understand?”

A Christmas market somewhere in the center of Europe.
We peel roasted chestnuts, blow on our fingers.
The tender season of Advent.
Someone is singing Hallelujah in a thin voice,
someone is cutting mistletoe into portioned branches,
and others are snacking on sausages.

“But really!”
you turn completely red, down to the hair roots—
as if the evening sun flooded the twilight forest
with its rusty warmth.

My sweet coeval whom I barely know.
Just like me; so completely different.
For several days, during a poetry festival,
we spin conversations on lofty matters, untangle balls of words,
seek an exit from the labyrinth of our questions—
an exit that doesn’t exist.

“You know, here we are guilty of everything, guilty towards all,”
you continue,
now truly feeling exhausted.
“When entering a home, don’t forget to take off your hat,
wash your hands, apologize for the colonial past
or for someone else’s war . . . Sorry.”

You say sorry, and I too say sorry.

An elephant in a china shop,
amartinet at a Brueghelian carnival,
I am also tired of feeling guilty.

But the sun is shining, and we walk through a crowd,
and mulled wine dangerously jumps in our cups,
splashing its redness and stickiness.

We do not know
that a few days later
new bombings in Aleppo and terrorists in Istanbul
and in Berlin, at a Christmas market,
will claim dozens of lives.

You will say, oh my God, and I will say, oh my God,
reading the news on the monitor.

The frontline is always closer than it seems.
But no, you and I are not guilty of it.
Don’t you understand?