Internationale Poetry-Biennale  -  Filmfestival  -  Salon  -  Netzwerk



___Festival 2018___________Europe_Inside_/_Outside___________Wien 24_10 | München 26-28_10

Iryna Tsilyk
(Ukraine)
Samstag, 27. Oktober, 14.30 Uhr
whiteBOX München

Iryna Tsilyk ist Filmemacherin, Schriftstellerin, Autorin von Prosa und Kinderbüchern und zwei Gedischtbänden, Red Marks on Black, 2015 und The Depth of Field, 2016.

Ihre Texte wurden in über zehn Sprachen übersetzt, sie hat sie auf internationale Festivals und Events präsentiert, z.B. beim Literarischen Colloqium Berlin 2018, der Praguer Buchmesse 2018, am Poesiefestival Berlin 2017, der Leipziger Buchmesse 2017, und der Frankfurt Buchmesse 2016.



Schwerpunkt Ukraine | Focus Ukraine

Iryna Tsilyk is a filmmaker, writer and the author of prose and children‘s books and two collections of poems, Red Marks on Black, 2015 and The Depth of Field, 2016.

Her texts have been translated into more than ten languages, and presented at international festivals and events, such as the literary residence of LCB Berlin 2018, Prague Book Fair 2018, Poesiefestival Berlin 2017, Leipzig Book Fair 2017, Frankfurt Book Fair 2016.

***

«Я втомилася почуватися винною, – кажеш ти.
– У вас війна, а я живу у Швейцарії.
Ну, ти ж розумієш?»

Різдвяний ямарок десь у центрі Європи.
Ми лущимо смажені каштани, на пальці хукаємо.
Ніжний час Адвенту.
Хтось тоненько співає ‘Hallelujah’,
хтось чикрижить омелу на порційні гілки,
а декотрі смакують ковбаски.

«Але справді!»
– червонієш ти аж до корінців волосся,
так, ніби вечірнє сонце залило іржавим теплом
сутінковий ліс.

Моя мила ровесниця, ледь знайома.
Така сама, зовсім інша.
Упродовж кількох днів поетичного фестивалю
ми тчемо разом високі матерії, розмотуємо клубки слів,
шукаємо з лабіринту наших питань вихід,
якого нема.

“Знаєш, ми тут в усьому винні, усім винні,
– продовжуєш ти
вже і дійсно втомлено.
– Входячи в дім, не забудь зняти шапку,
помити руки, перепросити за колоніальне минуле
або чужу війну… Вибач».

Ти кажеш – вибач, і я кажу – вибач.

Слон у посудній крамничці,
солдафон на брейгелівському карнавалі,
я також втомилася почуватися винною.

Але сонце світить, і ми йдемо між людей,
і глювайн небезпечно підстрибує в наших стаканчиках,
вихлюпується червоним та липким.

Ми не знаємо,
що кілька днів потому
нові бомбардування в Алеппо, теракти у Стамбулі
та в Берліні, на різдвяному ярмарку,
заберуть десятки життів.

Ти скажеш – о боже мій, і я скажу – о боже мій,
читаючи новини з монітора.

Лінія фронту завжди ближча, ніж здається.
Але ні, ми з тобою в цьому не винні.
Ну, ти ж розумієш?

* * *

„Ich habe es satt, mich schuldig zu fühlen“, sagst du.
„Bei euch ist Krieg, und ich lebe in der Schweiz.
Wenn du weißt, was ich meine?“

Ein Weihnachtsmarkt in Mitteleuropa.
Wir schälen heiße Maroni, pusten auf die Finger.
Lieblicher Advent.
Jemand singt leise „Halleluja“,
jemand schneidet Mistel in handliche Zweige,
andere probieren Würstchen.

„Ist doch wahr!“,
du wirst rot bis an die  Haarwurzeln,
als schickte die Abendsonne rostige Wärme
in den dämmrigen Wald.

Eine nette Frau in meinem Alter, flüchtig bekannt.
Genau so, ganz anders.
Auf dem Poesiefestival weben wir ein paar Tage lang
gemeinsam komplexe Stoffe, entrollen Wortknäuel,
suchen aus dem Labyrinth unserer Fragen einen Ausweg,
den es nicht gibt.

„Weißt du, wir sind hier an allem und jedem schuld“,
setzt du fort,
nun wirklich überanstrengt.
„Wenn du hereinkommst, dann nimm die Mütze ab,
wasch dir die Hände und entschuldige dich für die koloniale Vergangenheit
und den fremden Krieg … Verzeih.“

Du sagst – verzeih, und ich sage – verzeih.

Der Elefant im Porzellanladen.
Der Streiter im Bruegelschen Karneval,
auch ich habe es satt, mich schuldig zu fühlen.

Doch die Sonne scheint, wir mischen uns unter die Leute,
und der Glühwein schaukelt gefährlich in unseren Bechern,
rot und klebrig schwappt er über.

Wir wissen nicht,
dass einige Tage später
neue Bomben in Aleppo, Anschläge in Istanbul
und auf dem Weihnachtsmarkt in Berlin
Dutzende Leben fordern werden.

Du sagst – um Gottes Willen, und ich sage – um Gottes Willen,
als wir die Nachrichten auf dem Display lesen.

Die Frontlinie ist immer näher als gedacht.
Und wir zwei, wir sind natürlich nicht schuld.
Wenn du weißt, was ich meine?

 

Aus dem Ukrainischen von Claudia Dathe

* * *

You say, “I am tired of feeling guilty,
You have a war going on, but I live in Switzerland.
Don’t you understand?”

A Christmas market somewhere in the center of Europe.
We peel roasted chestnuts, blow on our fingers.
The tender season of Advent.
Someone is singing Hallelujah in a thin voice,
someone is cutting mistletoe into portioned branches,
and others are snacking on sausages.

“But really!”
you turn completely red, down to the hair roots—
as if the evening sun flooded the twilight forest
with its rusty warmth.

My sweet coeval whom I barely know.
Just like me; so completely different.
For several days, during a poetry festival,
we spin conversations on lofty matters, untangle balls of words,
seek an exit from the labyrinth of our questions—
an exit that doesn’t exist.

“You know, here we are guilty of everything, guilty towards all,”
you continue,
now truly feeling exhausted.
“When entering a home, don’t forget to take off your hat,
wash your hands, apologize for the colonial past
or for someone else’s war . . . Sorry.”

You say sorry, and I too say sorry.

An elephant in a china shop,
amartinet at a Brueghelian carnival,
I am also tired of feeling guilty.

But the sun is shining, and we walk through a crowd,
and mulled wine dangerously jumps in our cups,
splashing its redness and stickiness.

We do not know
that a few days later
new bombings in Aleppo and terrorists in Istanbul
and in Berlin, at a Christmas market,
will claim dozens of lives.

You will say, oh my God, and I will say, oh my God,
reading the news on the monitor.

The frontline is always closer than it seems.
But no, you and I are not guilty of it.
Don’t you understand?

 

Translated by Vitaly Chernetsky